logo

«Не журись, тебе хоча б бабка не обісцяла!»: реальність лікаря швидкої і стендап-коміка Богдана Вахнича

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

Майже священник , тільки ліпше

Дід з бабою хотіли, аби Богдан став священником. У невеликих галицьких містах, а Богдан родом з Трускавця, це поважна, шанована людина, та й до церкви його водили часто.

Але він дивився спершу на друзів, які грали футбол і сиділи за приставкою, на брата, який часто хворів. І думав, що в церкві служити точно не буде.

У старших класах вирішив, що вивчиться на педіатра. Коли готувався, то не знав і не цікавився проблемами медичної сфери, підводними каменями роботи. Був мрійником, який хотів, аби всі діти були здоровими.

«Коли вступаєш, то ніхто тобі не каже, що мрію замінять погані умови роботи, низька зарплата й хабарі, без яких до кінця місяця не дотягнеш. Якби зразу знав, то сказав би собі: йди в ІТ. У школі програмування добре вдавалося, на олімпіади їздив», — ділиться Богдан.

В університеті, попри все навантаження, пробував створювати команду КВК для студентської Ліги сміху. Хотілося щось робити, щоб представляти медиків — бо в них круте почуття гумору, каже, трешові чорні жарти.

Одного разу хотів складати іспит першим, бо поспішав на репетицію, а викладачка відмовила. Сказала: «Ти і пацієнтам будеш жарти розказувати замість лікування?». Хлопець подумав: якщо допоможе, то чому ні?

Спроби створити команду переросли у виступи в стендапі. На момент випуску з університету це було хобі, часто фінансово збиткове. Але Богдан хотів продовжувати. І розумів: для цього треба жити або в Києві, або у Львові. Оскільки у Львові він вчився і жив, то вибір очевидний.

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

Стрибок з педіатрії у швидку

Хотів улаштуватися педіатром у лікарні на Орлика, Охматдиті або в Чорнобильській. В Охматдиті відразу відмовили, а у двох інших, каже лікар, сказали занести таку суму, яка була великою і в гривнях, а хотіли у валюті.

У швидку брали безплатно, бо туди мало хто хоче йти. Адже це справді важко. Насамперед через постійну невизначеність. Богдан пішов, бо хотів залишитися у Львові.

«Тобі дають виклик "непритомність". Ти їдеш і не знаєш, що тебе чекає: треба буде реанімувати людину чи просто якийсь пияк спить. Їдеш на "болі в животі", думаєш, на апендикс, а тебе чекає жінка, в якої родова діяльність почалася. Ну забула вона диспетчеру сказати, що вагітна, на дев’ятому місяці, що поробиш», — розповідає.

Оскільки Богдан вчився на державній формі, то мусив після випуску три роки пропрацювати в державній медустанові. Не міг на старті йти у приватні лікарні чи відкривати власну практику. Каже, коли контракт відпрацювання минув, з’явилися пропозиції роботи в приймальних відділеннях чи приватних установах. Та Богдан зараз хоче приділяти більше часу стендапу, тож відмовляється.

«А хтось дорослий буде?»

Роботу молодих медиків у держлікарнях яскраво описав реаніматолог Іван Черненко у книжці «Сміх в кінці тунелю». Богдан не працював у стаціонарах, та від колег чув: коли приходиш, то місце треба виборювати. Ніхто не хоче ділитися практикою.

На швидкій інакше. Коли приходить молодий лікар, у ньому бачать додаткову допомогу. А якщо це ще й чоловік, то точно ще одні руки, щоб зносити діда з інсультом з дев’ятого поверху.

Богдан Вахнич на роботі

Богдан Вахнич на роботі

«Мені ніколи не перешкоджали чи не давали щось робити. Як тільки прийшов, на першому виклику фельдшерка дала шприц:

— Колись колов?

— Нє.

— То давай вчись».

З пацієнтами буває кумедно. Одного разу на виклик приїхали Богдан і двадцятирічна фельдшерка. Заходять до кімнати, а старша жінка з надією заглядає у двері, чи приїхав ще «хтось дорослий».

З медреформою справи пішли на краще. За п’ять років роботи на швидкій і в лікарнях рівень надання медичної допомоги виріс. Зараз усі інтерни проходять курси EPALS. Багато лікарень активно спонукають працівників розвиватись і підвищувати рівень. Це часто не подобається старшим медикам, вони опираються, бо переконані, що все знають.

«Але в медицині ти не можеш усе знати. Я закінчував медичний у 2019-му, вчився за книжками 2016-го. А у 2021-му ішов на курси й розумів, що нас ще тоді, у 2016-му, вчили так, як уже не вчать нікого у світі. Уже зробили купу досліджень, що той препарат не працює. А в нас ще все ок, на складах багато, то використовуємо», — розповідає Богдан.

Зараз керівник станції невідкладної допомоги — молодий, амбітний фахівець, додає лікар, і багато змінює. Богдан каже, що в Україні не люблять змін, є працівники середньої ланки, які саботують їх. Особливо ті, у голові яких радянщина:

«Серед медиків таких багато, вони ще не повмирали. Але їхній час прийде. Я вважаю, що зміни в українській медицині рухаються в кращу сторону і за якістю надання допомоги, і за комфортом для працівників».

Та свою підстанцію поки що не ставить за приклад: «Мені на роботі кажуть: Богдане, не лишай їжу, бо в нас миші завелися. Уяви, у 2024 році я на роботі маю конкурувати за свою хавку з мишами!».

Старший колега пробував утішити. Каже, що колись було гірше: приїхав він якось з виклику, пішов у туалет. На станції у вбиральні нема унітазів (є чаші Генуя) і дверей. Сидить він на козачка, курить, аж бачить у проході щура. І той біжить просто на нього! Пробігає між ногами і стрибає в дірку: «Думав чоловік, що без яєць лишиться».

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

Трешовий і чорнушний гумор медиків

«Коли ти щодня стикаєшся з великою кількістю трешаку, то його треба якось переварювати», — так Богдан пояснює, чому почуття гумору в медиків специфічне. Каже, що в поліцейських і рятувальників схоже.

Але справді топовими вважає жарти військових. Іноді ці приколи такого рівня, що думає, чи ок буде підтримати, посміятися.

«Якось ми забирали військового з евакуаційного потяга. Туди-сюди, нема його рюкзака. Чоловік дивиться на мене і спокійно так каже:

— Ну п@здець, рюкзак про@бав у поїзді, а ногу — на Донбасі…

Я стою і не знаю, як реагувати: жарт крутий, ситуація не дуже».

Робота на станції невідкладної допомоги є добрим джерелом для жартів у стендапі. Колеги поставилися до цього по-різному. Комусь подобається, а хтось переконаний, що чоловік виносить внутрішні проблеми назагал. Але таке ставлення здебільшого у старших працівників.

«Пенсія вважає, що я виношу сміття з хати. Через це хочуть ускладнити моє життя. Їм вдається. Та я завжди кажу, що я молодший, переживу їх. Моє керівництво дуже підтримує мою діяльність», — ділиться Богдан.

Пацієнти теж упізнають стендапера в лікареві. Особливо після виходу сольника «Сповідь лікаря».

І це по-різному впливає на роботу: у когось викликає більшу довіру, а хтось бачить не лікаря, а коміка. Упізнають у середньому раз на три-чотири виклики.

Психологічна підтримка на перекурі

Жарти допомагають і в роботі: не тільки самому перетравити стресову ситуацію, а й колег підтримати. Розраджують один одного в діалогах, розмовах на перекурі.

«Коли ти зовсім зневірений, тобі може допомогти колега, який цю кризу вже пройшов і має сили підтримати. Якось балакав зі співробітником, у нього емоційний спад, сидить понурий, журиться, розказує. А я в той час прав свої штани, бо мене на виклику бабка обісцяла.

Слухаю його і кажу:

— Старічок, ну ти хоча б не обісцяний!

Він починає ржати:

— Що сталось?

— Та мене бабка обісцяла.

Регоче, розпитує. Я його перемкнув, момент кризи минув. І це працює в різні сторони.

Якось так рухаємося вперед, бо інакше як?» — розводить руками Богдан.

Каже, що до психологів не ходять — дорого. Медики швидкої мають невелику зарплату. Зараз вона вже конкурентна, та ще недавно була чи не найменшою.

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

«От приходять тобі 16 000, половину віддаєш за оренду житла. А ще на 8 000 треба місяць жити. Куди тут психолога втиснути?» — запитує Богдан.

Цинізм як частина профдеформації

Після кількох років роботи в медиків розвивається не тільки особливе почуття гумору, а й цинізм. Лікар на швидкій стикається з різними станами. Є багато важких, де справді потрібна невідкладна допомога. Раз приїхали на виклик — у жінки тиск 290. Збили його, допомогли, від госпіталізації хвора відмовилась. А наступний виклик — бабця з тиском 137. Каже, що добре почувається, коли має 135, а тут аж так піднявся! Каже, що їй зле, хоче в лікарню.

«Ти думаєш: "Перша мала 290 і відмовилася від лікарні, а тут така дрібниця". Може, тій бабці справді погано, але на контрасті важко це серйозно сприймати», — ділиться Богдан.

Розвитку цинізму сприяють ще й такі випадки: «На старті роботи був виклик уночі: суїцидальна спроба, дівчина напилася таблеток. Приїжджаєш, біжиш з реанімаційним набором (а то десь кілограмів під 40) без ліфта на п’ятий поверх. Дивишся — а "пацієнтка" випила три таблетки парацетамолу і прикидається, що в комі. З нами тоді був один фельдшер, любив погнати бєса. Питається щось тихо в лікарки, вона йому відмовляє. Він наполягає. Коли отримує дозвіл, то повертається до родичів і голосно так:

— Зараз я їй зроблю укол. Якщо вона справді в комі, то їй покращає. А якщо прикидається, то може померти.

Підходить із шприцом (там був фізрозчин), а дівчина на прямі ноги й тікати! Я тоді прозрів, що таке взагалі буває».

Молодому медикові на швидкій треба навчитися не тільки виконувати маніпуляції, надавати допомогу, а й розбиратися в людях.

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

Три речі, які бісять Богдана Вахнича в роботі на швидкій

  1. Ставлення «Ви нам винні». Трапляється часто: «Приїжджаєш, запитуєш, що сталося. Тобі кажуть: отаке, і ми знаємо, що ви маєте зробити отаке. Я їм кажу: нє, не маю. І в мене на це є причини. Тоді люди сердяться, кричать. Коли в тобі бачать просто сервіс, а не допомогу».

  2. Робота з високим ризиком, але малою чи взагалі відсутньою компенсацією за ризик: «Через війну це загострилося: ти можеш їхати на виклик і потрапити під обстріл. Після такого твоя сім’я отримає хіба слова співчуття, на цьому все».

  3. Низька зарплата: «Майже всі працівники швидкої мають працювати на других (а часто й на третіх) роботах, щоб було за що жити. Згідно з охороною праці, я після добового чергування маю відпочити дві доби, аби потім прийти на наступну зміну. Знаю людей, які зі мною працюють добу, потім ідуть на добу на приватну швидку, а потім беруть ще зміну в приймальній. Якщо пощастить, то день передишки і знову на швидку. І так по колу. Звісно, усе це впливає на працездатність медика, його реакцію, можливість приймати рішення».

Безпека працівників

Робота на швидкій — це не тільки непередбачувані випадки, а ще й непередбачувана реакція і пацієнтів, і тих, хто поруч. А медик фактично ніяк не захищений. Так, на робочих смартфонах є кнопка SOS. Тиснеш — приїжджає поліція. Та на це потрібен час.

Коли Богдан тільки прийшов на роботу, то був випадок, що бригада приїхала допомогти чоловікові напідпитку в під’їзді. Під час маніпуляцій він кинув сумку з медикаментами лікарці в голову — розсічення, кровотеча. Лікарка пробувала подавати в суд. Закінчилося нічим, а часу й грошей пішло досить.

«Тож якщо тебе на виклику, наприклад, поб’ють, тобі простіше нічого з тим не робити, щоб мати менше геморою», — розводить руками Богдан.

Богдан Вахнич

Богдан Вахнич

Найчастіше захистом для медиків є патрульна поліція. Коли їдеш на виклик, де неадекватні пацієнти, то диспетчери 103 вже викликають патрульних.

«Та буває, що на твій виклик приїжджають недосвідчені патрульні й кажуть: нам страшно, що робити? Кажу "дякую за безпеку" і йду робити роботу», — зітхає лікар.

Другий великий пакет небезпеки — щоденний контакт з різними хворобами. Люди соромляться говорити про свої захворювання, тож медик не знає, що ще буде, крім гарячки чи тиску:

«Одного разу приїхали на виклик "висока температура, кашель", а в чоловіка відкрита форма мультирезистентного туберкульозу. Ти потім сиди і думай, захворієш чи ні. Чи як п’янючому винуватцю ДТП не сподобалися маніпуляції і він плюнув мені в обличчя кров’ю. Хтозна, є в нього гепатит чи ВІЛ? Після того всього приходить зарплата, і ти розумієш, що вже всі аналізи здав і від усього вилікувався. Сидиш і на бога надієшся. Це страшно, неприємно, і я вже 100 разів думав іти з роботи. Та потім приїжджаєш на виклик, а бабка до тебе: "Пане дохтор!". І так приємно робиться! "Та-та, це я, розказуйте, шо там у вас?"» — сміється Богдан.

Wiki